Автобіографію чоловік розпочав з дитинства, яке принесло мало тих насолод і радощів, які можуть отримувати сучасні дітлахи. Іван Кирилович, будучи ще в ранньому віці, з необережності впав з груші на сучок і зламав два ребра; коли батьки повезли його до медичного пункту, то їм повідомили, що плівка для рентгену буде тільки через три місяці, але коли прийшов час, в юнака зламане вже було третє ребро. Пощастило, що швидко прийшла путівка в санаторій, де майбутній перекладач провів значну частину свого дитинства. Довгі 6,5 роки він лежав, не встаючи з ліжка і хворіючи туберкульозом кісток. На жаль, ці роки припали саме на період найактивнішого росту дитячого організму. Саме тому Іван Кирилович і залишився низького зросту, але став високого польоту думки.
Виникає логічне питання: «А як же тоді йому вдалося вивчити мову та що поєднує його з перекладацькою діяльністю?» Що мене найбільше здивувало, то це ціль, з якою хлопчина став на довгу й тернисту стежку до вдосконалення знань англійської. «Вчу, щоб говорити не по-нашому», от і все. На той час поширена була російська мова і саме нею викладалися предмети в санаторії, де перебував Іван Кирилович. В подальшому житті це зіграло курйозний жарт з чоловіком. Він досить швидко і легко опановував мову, яку мріяв вивчати ще з 1 класу, проте в п’ятому класі його запал почав згасати, він майже опустив руки, але підтримку й мотивацію отримав від вчительки, тому продовжив іти до своєї цілі. Хоч англійська підкорилася йому, вступати він надумав на юридичне, адже ненависть до несправедливості горіла рівно так, як і любов до життя. Проте доля вирішила розпорядитися планами Івана Кириловича по-своєму, отже, вже за декілька років він стає студентом Київського університету ім. Т.Г. Шевченко. Під час першого вступу підвела «передова» російська мова. Майже ніхто не слухав його пояснень про те, що вони могли складати іспити російською мовою, це завірено спеціальним документом і на це є вагомі причини. Та все ж омріяний вступ наступного року.
Після закінчення навчання Іван Кирилович прибув до Ніжина, де пропрацював 37 років, став викладати і може похизуватися багатьма здобутками. Насамперед тим, що саме його вважали найкращим викладачем теоретичної граматики і говорили, що потрапити до Івана Кириловича в групу – запорука успіху. Згодом університет вітає перших студенів заочної форми навчання, але як навчити дистанційно, коли зазвичай по 2 пари англійської на день, а тут без такої кількості пар дати знання і випустити дійсно кваліфікованого фахівця. Для цього Іван Кирилович стає ніби «рятувальним жилетом» і пропонує книгу з теоретичної граматики.
У 2008 році, коли Івану Кириловичу було вже 70, він «захворів» новим захопленням – перекладом творів. Головний його девіз: «Ніколи не пізно», і своїм прикладом він довів, що час відкривати для себе щось незвідане є завжди. До сьогодні він проводить конкурси і запалює перекладацький вогонь в серцях студентів. Мені припала до уваги його відповідь на питання, що надихає на переклад: «Ніщо інше, як успіх».
Також з уст Івана Кириловича зринула фраза, яка надовго залишиться в моїй пам’яті, тому що це думка, з якою я можу погодитися як ніхто інший. «Гірше всього - почати». Неважливо, чим ти займаєшся, чи став перекладачем, чи працюєш зараз по професії своєї дитячої мрії, чи тільки йдеш до своєї мети, але найбільше труднощів виникає на старті, коли потрібно зібратися з думками, налаштувати себе на позитивний фінал і просто почати діяти. Краще пошкодувати про скоєне, ніж про те, чого не спробував.
На заключне питання викладач дав дуже влучну відповідь. «Терпіння – спільна риса характеру, яка об’єднує всіх перекладачів». Ця зустріч подарувала можливість повірити в себе, ніколи не опускати руки й ніколи не стояти на місці. Сподіваюсь, що для когось з наших першокурсників життєвий досвід Івана Кириловича Харитонова стане взірцевим та надихаючим. Адже необов’язково мати професію перекладача, щоб займатися перекладацькою діяльністю, бути журналістом, щоб публікуватися в найвідоміших світових журналах. Потрібно пам’ятати, що єдина річ, яку потрібно цінувати – це час, який лине зі швидкістю світла, але попри все завжди пригальмує для того, щоб тоді, коли ти наважишся розпочати з найгіршого, першої сходинки, дати тобі таку можливість. Головне знай – «Ніколи не пізно!»
Еліна Чуба
студентка 1 курсу факультету іноземних мов
