Цієї сумної доби  всі соціальні мережі були заповнені щемливими спогадами колег і студентів про Петра Максимовича. Теплі слова вдячності Людмили Коткової, кандидата філологічних наук, доцента кафедри філологічних дисциплін та методики їх викладання Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського, є відображенням шани всього студентства нашого університету: «Є люди, які входять у життя не просто як викладачі, а як наставники, друзі, що торкають душу й серце. Петро Максимович був саме таким. Не лише навчав – він надихав, запалював, відкривав Україну в найтонших відтінках її слів. На його парах ми не просто слухали – ми співали (і Петро Максимович співав!), відчували, жили тим, що він нам дарував. Він вірив у кожного з нас, бачив у студентові не просто слухача, а майбутнього носія великої української ідеї. Його голос завжди звучатиме в мені – у спогадах про ті лекції, де він розповідав не просто матеріал, а історію нашого духу. Його тепло, щирість, порядність були справжнім даром, яким мені випало щастя насолоджуватися. І думка про те, що тепер його більше нема, нестерпно болить... Але такі Люди не помирають. Фізично так, але духовно вони живуть у спогадах тих, кого змогли запалити. Вони залишаються світлом, яке вже ніколи не згасне… Петро Максимович залишив по собі не лише спогади – а цілий світ, наповнений його голосом, його мудрістю, його незгасною любов’ю до України. І поки серця, які він запалив, несуть далі його світло –  він поруч. Бо такі Люди не йдуть – вони стають вічністю».

Всевишній подарував Петрові Максимовичу довгі, змістовні, плідні роки життя, але донька Лариса для церемонії вшанування пам’яті, прощання вибрала світлину молодого, ще не сивого тата. І неспроста.  Бо саме таким Петро Максимович назавжди залишився в пам’яті колег і багатьох сотень студентів.

Царство небесне і світла пам'ять світлій Людині.

Із глибоким сумом від  імені членів кафедра  української мови,

літератури, культурології та журналістики  – Надія Бойко