Сьогодні, 20 лютого, у Ніжині біля пам’ятного знаку «Герої не вмирають» відзначили п’яту річницю розстрілів на Майдані. Представники влади міста, навчальних закладів, учасники Молитовного Майдану й небайдужі мешканці міста вшанували героїв спільною молитвою. Після вшанування хвилиною мовчання тих, хто помер за краще майбутнє України, відбулось покладання квітів до пам’ятного знаку «Герої не вмирають».

Цією історією ми хочемо завершити рубрику «Love story в НДУ». Історії наших героїв показали, що кохання часом підносить нам дивні сюрпризи та створює романтичні сюжети. Всі історії кохання різні та неповторні, але усіх їх об’єднує щирість та справжність почуттів. Хочемо привітати усіх з Днем Святого Валентина та побажати, щоб вогонь вашої любові горів яскравим незгасаючим полум'ям.
Нас звати Андрій та Аня Рибалко. Ми - випускники факультету культури і мистецтв. Разом ми вже 10 років, з них 7 у шлюбі. Виховуємо чудового сина. А кохання наше зародилося в славетному Ніжинському університеті. З першого до останнього курсу ми йшли пліч-о-пліч, долаючи всі труднощі. Поділяли всі радісні та не дуже моменти. Разом кропотіли над сесіями і були щасливі, коли останній іспит був позаду. Цінуйте моменти які підносить нам життя! Кохайте та будьте коханими!

Романтична історія кохання Павла Голінка, студента факультету природничо-географічних та точних наук, та Яни Дерев’янко, студентки факультету іноземних мов, теж зародилася у стінах Ніжинського університету. Саме наш вуз поєднав долі двох молодих людей. А як це було – читайте у наступній історії.
Ця історія кохання бере свій початок з університету. В той напрочуд теплий місяць вересня, коли на кленах тільки починало багряніти листя, почався їх другий курс і перші тренування «Майдансу». Саме там вони вперше познайомилися, точніше, помітили один одного. Він - високий, вродливий, і занадто вже харизматичний хлопець, і вона - повністю поглинута процесом репетицій, скромна, і завжди усміхнена дівчина.
Його не помітити було важко - він усім своїм виглядом давав зрозуміти, що завжди виділяється з натовпу, але не для неї. Її він просто дратував: зарозумілий, самозакоханий, все він вміє і знає, і всюди він перший. Її перші думки були приблизно такими. Там було і перше непорозуміння, після якого вони взагалі припинили спілкуватися. Але це напевно і добре, адже і у нього і у неї вже була пара.
Тренування пройшли, пройшов «Майданс», пройшли їх зустрічі. І протягом цілого року тиша. Затишшя перед бурею, скажете ви? Напевно.
Рівно через рік вони знайшли один одного в мережі, але там все було по-іншому. Він все той же красень, з вогнем в очах, хоча й запал вже трохи вщух, і вона, що змінила милу посмішку на зухвалість та гордість. Обидва самотні і негативно налаштовані на стосунки та будь-які почуття.
Але з того моменту все й почалося. Перші листування в мережі, перші ніжні слова, перше взаємне бажання побачити один одного. Все це розтопило їх крижані серця, і з того часу вони вже не розлучаються.

Love story аспірантів Навчально-наукового інституту мистецтв імені Олександра Ростовського Ярослава Йотки та Вікторії Борисюк ще досить юна, але при цьому дуже щира. Молоді люди знаходять час не лише для навчання в університеті, а й закладають фундамент своєї майбутньої родини.
Історію нашого з Вікою знайомства точно і не розкажу, адже ми навчалися на одному факультеті, родом з одного міста. Перше, що нас поєднало ближче - це був "Світич". Спочатку ми були просто хористами, а потім стали старостами хору. І це не просто обов'язки, які нас об'єднали. Я завжди кажу, що у світі все відбувається не просто так. Щорічно, на початку нового навчального року у нас відбувається Свято Хору – захід, на якому проходить знайомство з новими хористами, посвята першокурсників і, якщо призначаються нові старости, і їх посвята з передачею символічних клейнод старостату - булави та присяги на хоровій папці (до речі, якраз ми з Вікою і започаткували цю традицію). Це була наша перша, символічна церемонія. А зустрічатися почали через рік і також після Свята Хору. І ось ми вже 4 роки разом, плануємо створити сім'ю і жити, як би це банально не звучало, довго та щасливо)))

Історія Олександра Самойленка, ректора Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, та Олени Самойленко, кандидата педагогічних наук, доцента кафедри педагогіки, початкової освіти та освітнього менеджменту – ще один яскравий приклад того, що кохання є формулою щасливих сімейних стосунків на все життя, а схожий світогляд закоханих сприяє міцності почуттів.
Саме у суворі лютневі дні я зустрів дівчину, яка запалила моє серце.
6 лютого 1993 року відбулася та історична зустріч, яка, можливо, мало чим вирізняється від знайомства сотень, а то й тисяч пар у різних куточках світу. Це сталося на весіллі у наших друзів, де з боку нареченого я був дружком (свідком), а Олена була запрошена з боку нареченої. Ми спіймали погляд один одного, й з цього часу вже практично не розлучалися.
Щовихідних я приїздив додому (на цей момент ще навчався на випускному курсі у Чернігові), взяв направлення на практику до Ніжина, щоб більше часу бути разом, а потім і на роботу. Через півтора роки ми побралися. Як потім з’ясувалося, Олена не збиралася з певних обставин йти на це весілля, але подруги переконали її в необхідності «розвіятися». Тому, ми сприйняли це як дарунок долі, бо більше двадцяти років прожили в одному місті, навчалися у сусідніх школах (Олена в №7, я в №1), але до цього ніколи не зустрічалися.
Звичайно, 1990-ті стали серйозним випробовуванням для багатьох родин. Олена вчилася і працювала, я розпочав свою роботу в нашому славетному університеті, де на той час, як і в усій молодій країні, по кілька місяців була затримка у заробітній платі. На роботу ходили пішки, жили досить скромно, хоча й окремо від батьків, а на вихідні у них «підхарчовувалися».
Переконаний, що життєві складнощі та фінансові труднощі перевіряють справжність почуттів і зміцнюють родини. Нам вдалося подолати всі ці негаразди і вже більше 26 років ми разом. Господь дарував нам двох чудових дітей – Анастасію та Андрія. Старша – вже пані, цілеспрямована та самостійна, а меншому – лише 6 років, тому молодість продовжується.
У День закоханих хочу побажати нам усім – СПРАВЖНЬОГО КОХАННЯ, щирого і безкорисного, яке зігріває душу, примушує більш ритмічно битися наші серця, дозволяє долати усі перепони, дарує нам щастя та радість від спілкування.
КОХАЙТЕ І БУДЬТЕ КОХАНИМИ!

Подружжя Ірина та Олександр Желіби працюють у Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя. Вона - методист навчально-методичного відділу, а він - доцент кафедри політології, права та філософії. Вони поділились своєю романтичною історією кохання напередодні свята усіх закоханих, який ми святкуємо 14 лютого.

За що я Сашу покохала?
Достоїнств має він немало:
Міцний і сильний, наче дуб,
Лиш посивіли вуса й чуб.
Він має дуже гострий розум,
Протистоїть негоді й грозам,
Його нічого не лякає,
Він легко все в мені приймає.
За Сашу вийшла без вагань,
Було багато сподівань,
Пережили разом чимало,
Іще ріднішими ми стали.
Люблю, як батька й чоловіка,
За душу чисту та велику,
За оптимізм та гарний смак,
Він справжній чоловік й козак!
***********************
За що я полюбив Іринку?
Вона легка, немов хмаринка,
Весела, гарна, позитивна,
Ну і, звичайно, перспективна!
Ні дня я в ній не сумнівався,
Одразу ж щиро закохався,
Віддав їй серце й гаманець,
Такий я вдався молодець!
Свою дружину я кохаю,
Бо завдяки їй крила маю,
В вогонь за нею я і в воду,
Ось тільки лиш вернуcь з походу!

Першими свою Love story розкажуть викладачі Навчально-наукового інституту мистецтв імені Олександра Ростовського Микола та Людмила Шумські.

Історія нашої родини розпочалась саме в лютому 1986 року, коли ми з Миколою почали емоційне з’ясовування стосунків, як два керівники колективів – хору і оркестру. Після шквалу взаємних закидів, творчих претензій і визначення "хто головніший" було досягнуто консенсусу і призначено миротворчу зустріч з кавою та смаколиками, яка і стала відправним моментом подальших стосунків: спочатку колегіальних, дружніх, а згодом – і сімейних.
До приїзду в Ніжин ми разом навчались в Київській консерваторії, але в Києві наші шляхи ніколи не перетиналися. А в ніжному Ніжині відбулось народження нашого кохання, за що дякуюємо Ніжинському університету, де нас звела доля. А далі розпочався подієвий кругообіг в нашій родині … На початку сімейного життя прийшлося пережити розставання: Миколу забрали на службу до армії, а я саме в цей час вчилася в аспірантурі, потім народився синок Миколка, увірвались шалені дев’яності, на фоні яких ми зростали як професіонали – я з хором «Світич, а Микола – з оркестром і дуетом баяністів. Усі виклики і труднощі тільки зміцнили наш сімейно-творчий тандем! Ми виховали достойного синочка, відбулися як музиканти і не уявляємо одне без одного жодного дня!
14 лютого, День закоханих – наше улюблене свято, і його відзначаємо традиційно так, як це сталося вперше! Усім колегам зичимо Любові, Віри, Надії та родинної гармонії на многії літа!

«Вміння здобувати знання самостійно –

основна мета навчання та запорука професіоналізму».

Вікторія Матвієнко (Охріменко) – одна з кращих випускників нашого вишу, активна учасниця та співорганізатор різних студентських та загальноміських заходів, на сьогоднішній день -  начальник організаційного відділу Ніжинської районної ради.

2019 р., ранок 13 лютого - напередодні Дня Закоханих!

Університет засніжений таким пишним і щедрим снігом, можливо, останній раз в цьому році, тому варто фотовідобразити!

То ж, до вашої уваги – фоторепортаж.

Відкрити документ для ознайомлення "Міжнародний семінар "Європейський досвід у реалізації політики сфери культури, освіти, охорони здоров'я: сучасний стан і перспективи розвитку"