Найважливіше в музеї – живе спілкування
– Щиро кажучи, після закінчення цього навчального закладу я не планувала залишатися в його стінах, поїхала вчителювати до Шостки, звідки родом, – поділилася з нашими читачами Ганна Парубець. – Але не так сталося, як гадалося: вийшла заміж і повернулася з чоловіком до Ніжина, почала працювати в університеті, та не в музеї. Коли моя попередниця йшла на пенсію, цю посаду запропонували мені. Щиро кажучи, я не дуже-то й хотіла, відмовлялася навіть зі сльозами. На той час музей для мене асоціювався з чимось ретроградним, а його працівники, гадалося, – це старенькі бабусі, що сидять на стільчиках у куточках виставкової зали. Ви дивуєтеся, чому в мене склалося таке враження? Напевно, тому, що за 5 років навчання в інституті я жодного разу не була в музеї. Нас чомусь не водили. Так, це дивно насправді! Майже випадково я потрапила до картинної галереї з іншою групою, бо одна з викладачок, котра вела у нас художню культуру, тут проводила свою лекцію.
Втім, мої тодішні наставники й керівники переконали: варто спробувати! Це було в 2005 році. Музей при університеті тоді і музейний комплекс нині – різні речі. Можна сказати, що музейного комплексу як такого тоді не було, діяла лише картинна галерея, створювали Музей історії вишу, його першу кімнату і музей Гоголя. Наразі ми сидимо в затишному гарному кабінеті, а раніше від підлоги до стелі тут нагромаджувалися документи, фонди, пройти можна було лише бочком. Почала свою діяльність з того, що все це вивчала, систематизувала. Звісно, мені багато хто допомагав. Згодом ми оформили другу й третю кімнати Музею історії Ніжинської вищої школи. І врешті-решт цю роботу я полюбила. Особливо мені подобається живе спілкування. Напевно, у багатьох читачів є стереотип, що музей – це щось таке стале, артефакти під склом, яких не можна торкатися руками. Але насправді це щоденне спілкування з різними людьми. Це їхня реакція і на експонати, і на твою розповідь. Буває, що я більше дізнаюся під час спілкування, ніж розповідаю. Це мене радує й надихає. А ще ми ламаємо стереотипи. Наприклад, у музеї-лабораторії Homo sovieticus майже всі експонати можна випробувати, взяти до рук, роздивитися. Це надзвичайно цікаво діткам. Це я ще можу знати, як ті чи інші речі використовували раніше, яке їх призначення (наприклад, грамофон, вінілові платівки, дисковий телефон, найперший телевізор з маленьким екраном). А молоде покоління радянську історію сприймає майже на рівні з єгипетськими пірамідами, для них це було давно, в минулому столітті. Їм дуже цікаво!
Тут формується світогляд
– Ганно Сергіївно, а чим ці музеї можуть приваблювати туристів?
– По-перше, не кожен виш в Україні має власний музейний комплекс. Може, є якась кімната, присвячена історії, а в нас – цілий музейний комплекс, що складається з декількох музеїв. Це не лише ті, про які вже згадувалося. Це і Музей рідкісної книги, і кімната відомого мореплавця, нашого земляка Юрія Лисянського, що відкрили 6 травня. Про неї варто сказати окремо, бо експонати надходили звідусіль.
Гадаю, нині ми можемо запропонувати щось особливе кожному відвідувачу, навіть людям з різними вподобаннями. Когось цікавлять наші відомі земляки, як Гоголь чи Лисянський, а хтось, напевно, під враженнями від стародруків. І, безперечно, наш безцінний скарб – картинна галерея з роботами західноєвропейських майстрів 17–18 ст. Вважаю, що Ніжин сам собою – дуже цікавий, а університет – і поготів.
– А от туристам чи легко сюди потрапити? Чи знають вони про ці скарби?
– Спостерігаю такий парадокс: туристи здалеку знають про нас більше. Часто нам пишуть із США, Прибалтики, Польщі, Швеції. Може, чим далі людина перебуває географічно, то їй здається, що десь там цікавіше? Потрапити до нашого музейного комплексу легко, але є певні нюанси. Не варто забувати, що це не муніципальний музей. Треба дотримуватися певних правил відвідування, бо музейний комплекс дуже активно залучений у навчальний процес. На сьогодні тут проходять лекції, семінарські заняття, круглі столи та конференції, навчаються майбутні мистецтвознавці, філологи, перекладачі, історики. На мій погляд, це дуже важливо! Так формується світогляд майбутніх педагогів, митців. Тому треба зайти на наш сайт, знайти електронну адресу та надіслати заявку. Або можна попередньо зателефонувати й домовитися. Нема перешкод. Але коли люди приходять без попередження і обурюються, що не можуть потрапити до музею, я пояснюю, що там якраз заняття, я не можу пропустити сторонніх, це навчальний процес. У вихідні дні теж можливі екскурсії, але з дозволу адміністрації.
– Як відчуваєте, чи збільшилася кількість відвідувачів останнім часом?
– Цю тенденцію я спостерігаю років 5–6. Напевно, це пов’язано з тим, що внутрішній туризм якось активніше розвивається, люди більше цікавляться власною історією – свого краю, країни. Напевно, відіграло роль те, що Ніжин став фіналістом проекту «7 чудес України: історичні міста та містечка», що проводив фонд Миколи Томенка. Різні телеканали активно знімали й знімають про нас програми та сюжети.
– Над чим нині працюєте, які маєте творчі плани?
– В роботі у нас два проекти. Перший пов’язаний з греками в Ніжині. Але про нього варто розпитати Олександра Морозова – саме він куратор цього напрямку. А другий присвячений майбутньому ювілею Гімназії вищих наук князя Безбородька в 2020-му році. Будемо святкувати 200-ліття, і до цієї дати плануємо оновити Музей історії університету, працюємо над його концепцією.
– Тож чекаємо на нові яскраві зустрічі у музейному комплексі!
https://www.facebook.com/notes/газета-деснянка/музеї-в-університеті-не-тільки-для-студентів/2131819067080832/
