Потрапив до танкової бригади, від якої залежало життя легендарних захисників Донецького аеропорту. Завданням Євгена Луняка було доставляти українським «кіборгам» боєкомплекти, харчі, медикаменти й вивозити з летовища поранених.
Викладач історії власним прикладом довів студентам, що не можна вивчати історію рідного краю пасивно – варто стати активним її творцем, бути в епіцентрі доленосних для Батьківщини подій, якщо цього вимагають час і почуття національної гідності.
«Тільки-но почалися заворушення в Криму, я пішов до військкомату, там лишив свій номер телефону і попросив, щоб мені одразу зателефонували, коли розпочнеться війна. Як історик, я розумів, що мирним шляхом ситуація вже не вирішиться. Окупант не насититься самим лише Кримом», – розповідає Євген Миколайович.
– Дехто вважав, що професор на передовій – це нонсенс. Але я свого часу закінчив військову кафедру Дніпропетровського національного університету за спеціальністю «командир особового складу». Військового досвіду, звичайно, у мене не було. Стріляти вмів, нас готували у 90-х роках. Тоді армія розвалювалась, і наші викладачі на військовій кафедрі не приховували, що ми останні, кого вони готують. Навіть віджартовувалися, що у випадку війни єдине, на що нам доведеться розраховувати, так це на гуманізм супротивника. Жарти жартами, а війна таки прийшла в нашу країну».
Їхали до Чугуєва – потрапили в Донецький аеропорт
У липні 2014 року одну з танкових рот батальйону було направлено під Луганськ. Хлопці постійно цікавилися у побратимів про ситуацію, яка там склалася. Адже вся п’ята танкова рота другого танкового батальйону, 1-ї окремої Гвардійської танкової бригади чекала, коли вже опиниться в АТО. Та солдатів постійно перекидали, готуючи до фронту. Спочатку були у Чернігівській, згодом у Полтавській, Сумській областях.
«У вересні нам повідомили, що ми будемо спрямовані у Харківську область для отримання нової техніки. 28 вересня 2014 року ми виїхали, як нам казали, до Чугуєва. Але за два дні опинились на станції Чаплино Дніпропетровської області. Я сам виходець з Дніпропетровщини і чудово розумів, куди ми прямуємо. Втім, що буде далі – нікому не було відомо. У цей час бої за Донецький аеропорт були найбільш запеклими. 7 жовтня – день народження Путіна. Тож російсько-терористичні війська намагалися попри все захопити аеропорт, щоб зробити подарунок своєму лідеру. Так наша рота потрапила у вир тих подій. 4 жовтня ми зазнали перших втрат. Троє наших побратимів трагічно загинули в одному екіпажі».
Володимир Кунденко, Станіслав Кривонос і Юрій Костюченко – всі з Чернігівщини. У їхній танк влучив снаряд – тіла були геть понівечені. Через суцільні обстріли дістатися до екіпажу змогли лише згодом.
«Наш командир Володимир Титарчук дістався танка, добивався, щоб забрати тіла загиблих... У результаті на Покрову сам потрапив під мінометний обстріл. Його тіло було повністю посічене, бо він прийняв на себе весь удар, аби не зачепило тих, хто позаду. Володимира Івановича доправили в госпіталь. Ще дві доби лікарі боролися за його життя. Але вранці 17 жовтня його серце зупинилося... Наш командир був справжнім Героєм. Завжди давав слушні поради, вболівав за кожного солдата. Щодня на Т-64 «кіборгам» довозив в аеропорт набої, на броні евакуював поранених, відганяв пострілами терористів від терміналів. Свого часу Володимир Іванович брав участь у миротворчих операціях країн Африки. Це людина з великої літери. Ми ініціювали назвати на його честь вулицю в Чернігові».
У кожного своя війна
Хлопців, які пройшли найгарячіші точки і день у день ходили по лезу на «нульових» позиціях, неабияк обурювало ставлення тих псевдобійців, які війни в очі не бачили, сидячи далеко за межами фронту, і так само отримали посвідчення УБД.
«Пам’ятаю, як наші солдати по рації передали, що терміново потрібні снаряди. Йшов запеклий бій біля аеропорту, а боєприпаси закінчувалися. Ми з водієм на максимальній швидкості дісталися до тилового пункту управління. Він був десь за 30 кілометрів від фронту. Побачивши, що там зовсім інша ситуація, зрозуміли, що не всі їхали на фронт з однією метою. «Аватари» – так в армії називали подібних солдатів, якраз щось відсвяткували і навіть ходити не могли. Тож на наше прохання завантажити 120 ящиків снарядів ніхто не відреагував. Так за мінімальний проміжок часу ми вдвох з побратимом завантажили понад шість тонн снарядів, але тоді це не відчувалося, бо нашим бійцям терміново потрібна була допомога. Коли «розумники» розповідають, що не відчували страху на війні – не вірте, значить, вони просто там не були...».
Сила дитячого малюнку
Історій з фронту у професора дуже багато, від деяких кров у жилах холоне, а є такі, що пробирають до сліз. Але кожна – неоціненна цінність, береже їх не лише у щоденнику, який писав під час війни, а й глибоко в душі.
«Ми три місяці квартирували в гарному двоповерховому будинку в селі Тоненькому (Ясинуватський район, Донецька область, – Авт.). Пам’ятаю, як готувалися до Нового року і обклеїли всю стіну дитячими малюнками, що надходили до нас на фронт. Це були не просто малюнки, в них була дитяча енергетика з силою-силенною щирих побажань миру й добра... І мало не в кожному листі звернення: «Солдате, нехай тебе Господь береже!». І Господь таки вберіг. Ми виїхали з того будинку в інше перевалочне місце, і за пару тижнів туди влучило три снаряди. Міцну будівлю розгромило вщент. Уціліла лише одна кімната... Та, що була присвячена дитячим малюнкам. Це диво! Хоча ні, мабуть, дитяче побажання таки сильніше за криваву зброю ворога...».
Реальні історії історика-фронтовика
Євгеній Миколайович – науковець, який видав з десяток книжок. Майже всі на історичну тематику. Книга, над якою працює нині, теж історична. Присвячена війні. Її він пише не як кабінетний історик, а як очевидець подій.
«Не скажу, що знаю війну досконало, але я маю повне право про неї говорити. Натомість кабінетний історик, зазвичай, стоїть на певних позиціях – прославляючи чи знеславлюючи. Але в кожної медалі є два боки. А отже, треба мати волю й нарешті говорити і про добре, і про погане. Це найважча книга в моєму житті, яку я пишу чотири роки, – зізнається професор Луняк. – У ній хочу згадати кожного бійця з нашої бригади. Це золоті хлопці. На жаль, чотирьох ми втратили, Євген Савенко пропав безвісти... Але кожна історія бійця заслуговує бути почутою, прочитаною. Діти, студенти мають право знати не відкориговану історію, а реальну...».
Рік на Євгена Миколайовича вдома чекали й молилися за його життя дружина, донька й син. Повернувшись у 2015-му, боєць запропонував своїй другій половинці поповнити родину.
«Я кажу дружині, мовляв, Яно, стільки хлопців загинуло... Давай дамо життя ще одному янголятку, – усміхається мій співбесідник. – Так у 2016-му році у нас народилася Варварочка. Хрестив її Народний Герой України отець Сергій – волонтер від Бога. Йому вдавалося прориватися під час найтяжчих боїв до найгарячіших позицій. Солдати дивувалися, як у нього це виходить... Священнослужитель раз-у-раз довозив найнеобхідніше, аби хлопці вистояли. Благословляв їх... і молився за кожного».
... Кажуть, людські долі чітко розписані в небесній канцелярії. Кожному визначена своя дорога, зійти з якої неможливо. Професор Євген Луняк щодня поспішає до студентів, аби розповісти їм ще одну реальну історію. Вже незабаром ці оповіді зможе прочитати кожен бажаючий, хто хоче знати про безжальну війну зсередини. Пишучи найважливішу книгу свого життя, наш герой завжди знаходить час зібрати допомогу тим, хто нині на фронті пильнує ворога і дбає, щоб у наші з вами домівки ніколи не прийшла війна.
За матеріалами
Автор: Сніжана Божок,
фото автора та з архіву Євгена Луняка
