Фільм висвітлює не лише біографії митців, а й ширший контекст тих подій. У 1920-х роках радянська влада, щоби закріпитися в Україні, оголосила курс на «українізацію». Однак за цим стояв прихований розрахунок: зібрати в одному місці активних культурних діячів, спостерігати за ними, а потім – ліквідувати. Саме таким «пасткою» став Будинок «Слово» у Харкові, де оселилися найвизначніші митці того часу.

Паралельно з цим у країні тривав збройний спротив: махновці билися на півдні, військові УНР вели партизанську війну, села повставали проти більшовицької влади. Для багатьох українців радянська Україна залишалася чужою державою. Тож радянський режим вдався до жорсткої політики репресій. Українська інтелігенція стала першою жертвою – адже саме вона творила національну ідентичність, яка була небезпечною для Москви.

Після перегляду глядачі мали можливість поставити запитання продюсеру стрічки Олегу Щербині. Обговорення було жвавим, адже серед присутніх було багато студентів, викладачів Ніжинського державного університету, людей із філологічною та історичною освітою, для яких ця тема є близькою.

Важливу думку висловив ректор Ніжинського університету Олександр Самойленко, який провів історичну паралель між інтелігенцією 1920-х років і сьогоденням:

«Тоді українська інтелігенція мала лише слово як свою зброю. Сьогодні ж вона змушена брати до рук справжню зброю й віддавати життя за свободу».

Його слова стали лейтмотивом дискусії – про те, як покоління українських мислителів, творців і науковців завжди опиняється на передовій боротьби за свободу: спочатку в ідеологічному, а тепер і у фізичному сенсі.

Фільм занурив глядачів у моторошну атмосферу 1920-х і 1930-х років завдяки проникливій акторській грі, деталізованій візуальній стилістиці та вдало вибудованій напрузі сюжету. Поєднання кінематографічної виразності та історичної канви зробило перегляд емоційно потужним.